П.І.Б. о.Федоришин Ігор Михайлович
Число та рік народження: 02.01.1968р.
Місце народження: с. Ягільниця, р-н. Чортківський,
Тернопільська обл.
Освіта, який навчальний заклад закічив: вища, Львівська духовна семінарія, Люблінський католицький університет
Місце роботи: с Високе , Монастириський р-н.,
Тернопільська обл.
Сімейний стан: одружений.
Короткі біографічні дані:
-1986-1988рр.-командир розвід відділення в Афганістані
-1988р. поступив у Вінницький педагогічний інститут
-1990р. Львівська духовна семінарія
-2003р. закінчив Люблінський католицький університет,здобув ступінь магістра догматика
-1990р.- активний учасник студентського голодомору у м. Києві
-2004р. приймав участь у Помаранчевій революції
Час перебування на Євромайдані 5 разів, останній раз 17.02-22.02.2014р.
Спогади, враження від пережитого на Євромайдані.
Є багато вражень, усі дуже сильні. Я дивуюся витривалості учасників Євромайдану. Більшість із них відчувала потребу бути там. Мене вразила чудова організація Майдану. Потрібно було там бути, щоб це побачити. Харчування, порядок, медичне забезпечення... Люди були віддані справі. Волонтери відповідали за різні завдання, навіть за те, щоб із динаміків лунала музика, котра пропагує цінності, щоб завжди щось відбувалося на сцені. Гармонійно співпрацювали священики, що було свідченням єдності між різними конфесіями та релігіями. На Майдані відчувалися турбота й доброзичливість. Люди не впадали у відчай, хоча були готові боротися до кінця, навіть до смерті.
Релігійна атмосфера була присутня. Учасники протестів самі просили про молитву. Присутність священиків виявилася надзвичайно важливою. Вони були поряд із людьми у важливі моменти, хоч їм і не вдалося стримати кровопролиття. Майдан, здавалося, був духовною боротьбою між добром і злом.
Всі дні, які я був на майдані разом із священниками правого сектора відправляли панахиди позагиблих бійцях майдану. Молилися і благословляли хлопців самооборони на захист Майдану.
Молоді хлопці йшли на штурм без страху. Як, мабуть, посміхався снайпер із цих героїв,що йшли в атаку з дерев'яними щитами та палицями. Фахові вбивці стріляли тих, хто намагався витягнути пораненого. Коли я побачив що хлопчина лежить серед барикад то пішов до нього. Це був Устим - син мого друга. Його бездиханне тіло лежало на його побратимі. Який страшний біль огорнув моє серце...
Коли ми із священниками відправляли панахиду над загиблими, то в одного хлопчини в кишені задзвонив телефон. Священник витягнув телефон, це була мама. Як було важко повідомити, що її сина вже немає вживих.
Молоді, красиві,сильні,мужні чоловіки йшли на смерть.
19 лютого була найбільш напружена ніч, коли відбувалася зачистка майдану.
Люди які тримали оборону були погано організовані і виснажені. Беркут постійно атакував.
Людей під ранок ставало все менше і менше. Хрещатик спорожнів, і ті, хто залишилися або бігали, або ледве пересувалися, перетягуючи до передової все, що горить. Близько п'ятої години становище стало розпачливим, передову потіснили знову. Барикади на Прорізній та в Пасажі залишилася зовсім без охорони, кілька разів прибігали хлопці з попередженням про рух Беркуту і тітушків. Було тривожно. Було страшно. Всі розуміли, що утримати Хрещатик шансу немає ніякого. Після восьмої люди стали розходитися активніше, прибуваючих майже не було. По Хрещатику з боку Бессарабки бігла велика група озброєних щитами і битами людей, до ста осіб. Це був кінець. Хлопці взялися за каміння і кинулися підпалювати коктелі. Група швидко наближалася, коли стало видно їхні обличчя закралися сумніви, з’явилося розуміння — Наші. Такі обличчя можуть бути тільки у Наших.
Мужики сорока - п’ятдесяти років підбігли, вишикувалися в колону по четверо і перший ряд грюкнувши щитами впав на коліна. Те. що ми почули вирвало свідомість: — Брати! Пробачте що так довго їхали.
Плакали всі. Все. Це була Львівська сотня.
Молодь на майдані творила свою незалежну культуру та історію. Нова незалежна нація народилася саме тоді,коли в неї з'явилися свої захисники, що за надвисоку ціну виграли битву на Майдані за нас,за нашу спільну державу , за майбутнє наших дітей.
Він переконаний, що «армія сильна лише тоді, коли вона будується на любові», і тому бачить своє найважливіше завдання – пояснювати це солдатам, нести примирення, любов до Бога,Батьківщини, ближнього. Важко навіть уявити собі,що було би без волонтерів. Отець Ігор теж волонтер, возить допомогу у 95-ту бригаду. Своїх парафіан отець теж організовує для допомоги. Села Високе і Коржова зібрали багато продуктів для наших бійців. Його справа – це все доставити на передову. Вони там щодня на межі і смерті, невже ще й голодними мають бути? Він духовно піклується про військовослужбовців на сході України. Боротьба за українську державу стали сенсом його життя.
За капеланську та волонтерську діяльність нагороджений медаллю «За заслуги перед Збройними Силам України» та орденом «Народного героя України».
 |
 |
 |
 |
 |
