Прізвище, імя, по-батькові: Зарівний Василь Миколайович.
Число та рік народження: 31 липня 1987
Місце народження: с. Високе, Монастириського р-ну
Освіта: Вища. Івано-Франківський національний медичний університет
Місце роботи: МРТМО, Висоцька лікарська амбулаторія
Сімейний стан: одружений
Короткі біографічні дані:
Народився 31.07.1987р. в с. Високе, Монастириського р-ну, Тернопільської обл., де і проживаю на даний час. З 1994 по 2005рр. навчався у Висоцькій ЗОШ.
В 2005 році поступив у ІФНМУ на лікувальний факультет. В 2011 році закінчив навчання. З 2011 по 2013рр. проходив інтернатуру в Монастириському РТМО.
З 2013 року працюю сімейним лікарем у ЛАЗПСМ с. Високе.
Час перебування на майдані: кожні вихідні з 06.12.13р. по 23.12.13р.
Спогади, враження від пережитого на майдані:
Скажу чесно, описати враження від перебування на майдані абсолютно неможливо. Там потрібно було бути і все відчути. Але про дещо все ж таки розкажу. Особисто мене вразили патріотизм та націоналістичність українського народу, його прагнення до кращого життя і, хоча б, до найменшої справедливості. Саме це і згуртувало таких зовсім різних, на перший погляд, людей: студентів і пенсіонерів, бідних і багатих, чоловіків і жінок, працюючих і безробітніх.
На майдані панувала така обстановка, що, здавалось, неначе ти перебуваєш в зовсім іншому вимірі, де немає злоби, ненависті, заздрості та всіх інших атрибутів цього злого світу. І навіть 20-ти градусний мороз був безсилий перед палким вогнем,що горів в серцях тих людей. Та найбільше мене вразила доброта та самовіддача української душі. Я й сам ніколи не думав, що в нас живуть настільки добрі люди. Жертвували на майдан хто що міг: фермери -продукти, пасічники - бідонами мед, прості люди - одяг, закрутки,хліб, бізнесмени - гроші, пересічні громадяни -прямо із магазинів і аптек приносили все необхідне. Дехто, взагалі, віддавав останнє. В більшості кафе євромайданівцям безкоштовно давали попити теплого чаю чи кави. Кияни ходили і запрошували погрітися у власні квартири.
А ще наведу такий приклад. Пам’ятаю приїхали ми з одногрупником перший раз. їхали автобусом, тож вимучились страшно. Прийшли в Жовтневий палац, а там і яблуку ніде впасти, не те, щоб десь і присісти. Тут встають незнайомі чоловіки, спиталися звідки ми і сказали, щоб ми лягали на їхні місця, бо вони вже відпочили. Залишили всі свої особисті речі, не боячись, що вони десь пропадуть, і пішли собі.
А ще ті незабутні відчуття: коли заходиш в метро, а всі вітаються “Слава Україні”, чи коли йдемо колоною на якийсь пікет, а машини всі сигналять нам в підтримку і з вікон махають українським прапором. Словом, відчуття незабутні.
